 Тамара Маркелова – головний редактор
Часопис «Оксамит» засновано у вересні 2013 року. За ці роки пройдено багато непростих звивистих стежин. На сторінках та в об’єктиві «Оксамиту» закарбовані миті Революції Гідності, долі родин Небесної сотні, розповіді про героїв – воїнів АТО, які ніколи не повернуться додому, та друзів, яких Бог залишив живими, щоб вони допомагали сім’ям загиблих побратимів… Ми, як увесь український народ, стояли на порозі унікальних можливостей, коли вся країна – від дитячого садочка до великого підприємства, від школяра до пенсіонера допомагала армії, коли вся країна була прибрана жовто-блакитними стягами, уквітчана стрічками, вимальована свіжими жовто-блакитними фарбами, розмовляла вишуканою українською, ділилася хлібом, гривнею, теплими речами, домашнім затишком. Коли волонтери, як мурахи, формували пункти-мурашники і забезпечували бійців у зоні АТО всім необхідним. Читати «Оксамит» – завжди з Вами!
 Щомісячний журнал „Жінка” в Україні знають, передплачують, читають і люблять. Про це свідчить його багата біографія. Видання було засновано у листопаді 1920 року у Харкові як громадсько-політичний і літературно-художній часопис під назвою „Комунарка України”. Спочатку це був невеличкий наклад – всього 600 примірників, які друкувалися на сірувато-синьому товстому папері, періодичністю двічі на місяць. Але нове видання швидко завойовувало популярність серед авангардного жіноцтва. Як і більшість періодики того часу, журнал перетворився на потужний інструмент пропаганди. Більшовики, утверджуючи своє панування, велику увагу приділяли агітації. Українська жінка – це робоча сила, яка мала працювати на благо партії; у цьому сенс її життя. Читати Журнал “Жінка” продовжує літопис незламності
 Днями голова ситуаційного центру по Україні в Міноборони Німеччини, генерал-майор бундесверу Крістіан Фройдінг повідомив, що Росія планує суттєво збільшити масштаб своїх атак на Україну, запускаючи одночасно до 2000 безпілотників-камікадзе “Шахед”. Читати Інформацію про “плани” Росії збільшити виробництво ударних дронів треба сприймати критично
 Війна, що палає на українській землі, мала б стати катарсисом, моментом істини, коли маски скидаються, а справжні обличчя відкриваються. Тисячі бомб, що падають на наші міста, щоденні руйнування, невинні жертви – усе це мало б розвіяти будь-які сумніви щодо ворога та пробудити глибинне національне самоусвідомлення. Проте, на жаль, навіть у ці трагічні часи, коли на кону стоїть саме існування України, ми змушені спостерігати дивний, майже сюрреалістичний феномен: пихатість, лицемірство та удаваний патріотизм значної частини нашої так званої еліти – політиків, чиновників, науковців, освітян, митців… Читати Фарисейство української еліти: між патріотизмом на словах і колоніальним спадком
 Днями канцлер ФРН Фрідріх Мерц повідомив, що більше немає обмежень на дальність зброї, яка буде поставлятися Україні, — ні з боку США, ні з боку Великобританії, Франції та Німеччини
Йдеться про англо-французьку крилату ракету Storm Shadow/SCALP — це до 300 км, німецьку ракету TAURUS — до 500 км.
Німецькі ЗМІ пишуть, що Україна з високою ймовірністю отримає і далекобійні ракети TAURUS (“Таурус”), що обіцяв Мерц під час своєї виборчої кампанії. Читати Далекобійна українська зброя – це чітка та ефективна гарантія безпеки країни
 1 червня українські спецслужби провели безпрецедентну військову операцію зі знищення російської стратегічної авіації – одного з ключових елементів ядерної тріади РФ. Операція спричинила глибоку стурбованість у російському медіапросторі, зокрема відомий телеграм-канал Романа Альохіна порівняв її з “російським Перл-Харбором”. Більшість російських “лідерів громадської думки” відреагували відвертою істерикою, закликаючи до “жорсткої” відповіді. Не шкодуючи епітетів із сексуальним підтекстом, вони наголошували на приниженні обороноздатності РФ.
У відповідь на шок усередині власного інфопростору прокремлівські медіа та афілійовані телеграм-канали терміново запустили кризову пропаганду. Вони намагалися мінімізувати масштаб втрат, змінювали акценти та створювали альтернативні наративи. Зокрема, просували версії про “інцидент на авіабазі”, “пожежу” чи “технічну несправність”, показав моніторинг Інституту масової інформації ( https://imi.org.ua/). Читати Від замовчування до погроз. Як реагували медіа рф на спецоперацію зі знищення російської стратегічної авіації
 Перекладати Шевченка англійською мовою почали ще у 70-80-х роках ХIХ сторіччя. Близько вісімдесяти перекладачів намагалися донести творчість Шевченка до англомовного читача. Вагому роль у цьому процесі відіграла й українська еміграція в Канаді, Сполучених Штатах Америки, Великої Британії та в інших країнах. Залишаючи Україну, українці зберігали спомини про свою рідну землю: на іншомовний грунт вони переносили свою культуру – мову, пісні, вірші, традиції. Тому перекладацький доробок англомовної Шевченкіани досить потужний. Читати Віра Річ «…Шевченко говорить про свободу так, як не говорить ніхто інший»
 Краків. Польща. Місто, яке оповите легендами, подіями, які неможливо навіть уявити, легендарними людьми, кожен з яких творив свою неповторну історію. Хочеться говорити про кожного з них, але я сьогодні зупинюся на постаті найвідомішого фармацевта Кракова.
Історія Другої світової війни міцно увійшла в пам’ять кожного жителя міста, особливо єврейського населення краківського гетто. Гетто – це була визначена територія з суворими правилами, де мали перебувати тисячі громадян різної статі й віку єврейського походження.
Серед тисяч трагедій, що сталися у тіні Голокосту, виринають імена тих, хто, ризикуючи власним життям, зберіг людську гідність. Одним із таких людей був Тадеуш Панкевич – польський фармацевт, власник «Аптеки під Орлом» у Кракові. Його історія – це не просто опір системі, це щоденна боротьба за життя інших у самому серці нацистського терору. Читати Тадеуш Панкевич. Праведник Світу і його аптека «Під Орлом»
 Ми живемо у час великого випробування. Велика російсько-українська війна, що триває вже одинадцять років, забрала десятки тисяч життів, змусила мільйони людей покинути домівки, перекроїла мапу людських доль. У цей самий час, коли народ чинить героїчний спротив загарбнику, в тилу тривають інші, непомітні, але не менш болючі бої – за справедливість, за гідне життя, за соціальну відповідальність держави перед людиною. І тут багатьох українців охоплює відчуття зради. Бо, попри офіційні заяви, реформи, які проводяться в країні, не полегшують життя більшості – а навпаки, ускладнюють його. Читати Вижити й не зламатися: українці під час війни, реформ і байдужості
До Міжнародного дня музеїв
 Ірина ДРОБОТ Коли я прийшла працювати до музею у 1988 році, не мріяла про керівництво. Я просто хотіла бути екскурсоводом. Захоплювалася театром, любила мистецтво і прагнула ділитися цим із людьми. Але життя – мудрий сценарист. Воно скерувало мене іншим шляхом. Після 20 років наукової праці мене помітила жінка, яка назавжди залишиться для мене символом мудрості й професіоналізму – Нестеренко Любов Михайлівна. Вона була видатною музейницею, яка створила не один музей, працювала у Міністерстві культури, а згодом на кілька місяців очолила й наш та запропонувала прийняти його у «спадок». Саме вона повірила в мене – не через амбіції, не через кар’єру, а, тому що відчула: я можу вести за собою. Читати Бути жінкою в музеї. Бути жінкою для музею
 Це Редич Олександр Володимирович. Його незвичне прізвище, очевидно, має балканське походження, звідки свого часу слов’ян запрошували освоювати південні українські степи. Воно зустрічається й у «Велесовій книзі» – історії прадавніх слов’ян дохристиянської епохи.
А народився Олександр у селі Маркуші Бердичівського району на Житомирщині.
Батько й мати Олександра – вчителі місцевої школи. Праця вчителя на селі – це щоденна високовольтна напруга. Люди старшого віку, які навчалися в школі у минулому столітті, бачили своїх учителів на городі й біля худоби, на польових роботах і в господарстві. Але кожного ранку, у визначений час учнів зустрічали на порозі школи ошатно одягнені, усміхнені, зосереджені працівники школи та вчителі. Читати Два крила Олександра Редича
|
|
